Жіночий синдром самозванки

Синдром самозванки: як прийняти саму себе і почати жити?

Синдром самозванки часто вражає жіночу самооцінку. При цьому ми просто не можемо прийняти свій успіх, перемоги вважаємо удачею чи результатом чиєїсь допомоги, а власні досягнення обезцінюємо. У більшості життєвих ситуацій «самозванка» уявляє себе брехухою і думає, що нічого не заслужила.

Ми починали обговорювати проблему у цій статті. Цей матеріал — продовження, «думки вголос», підкріплені прикладами.

Якщо вірити дослідженням, цей синдром таким чи іншим чином вражає більше 70% усіх людей. Більша частина з них — жінки. При цьому від комплексу самозванки страждають навіть ті жінки, слава про успіх яких прогриміла на весь світ. Їхні життєві приклади і розмови про самооцінку пропоную розглянути нижче.

Наталі Портман, уривок промови для студентів Гарварду:

Сьогодні, через 12 років після мого випуску, я маю зізнатися, що досі не відчуваю власної цінності. Мені доводиться нагадувати собі – «ти знаходишся тут не просто так». Сьогодні я відчуваю себе точно так само, як коли лише почала навчатися у Гарварді в 1999 році. Тоді мені здавалося, що сталася якась помилка – я недостатньо розумна, щоб бути тут. І кожен раз, коли я відкривала рота, я мала доводити, що я не просто дурна акторка. Іноді невпевненість і недосвідченість можуть змусити вас прагнути до стандартів та очікувань, насаджених іншими людьми. Але ви самі можете використовувати свою нестачу досвіду, щоб продовжити власний шлях – той, який не продиктований іншими, а визначений вами.

Пенелопа Крус, інтерв’ю для CBS:

Кожного разу, коли я починаю працювати на знімальному майданчику нового проекту, я переживаю ті ж відчуття, коли знімаєшся вперше. Кожного разу у мене з’являється той самий страх, що мене звільнять. І я не жартую. На першому тижні зйомок у черговому фільмі мені здається, що мене виженуть!

Кейт Вінслет, інтерв’ю для TheMirror:

Те, що думають про мене інші люди, досі залишається для мене таємницею. Я люблю грати і завжди намагаюся викластися на всі сто. Але навіть зараз мене лякають усі ці пікантні сцени. У мене одразу з’являються думки: «Господи, я зовсім бездарна, і зараз усі це побачать. Вони обрали не ту людину на кастингу». Але поступово я зрозуміла, що ці нерви – також частина мене.

Емма Вотсон, інтерв’ю для Rookie:

Мені здається, що чим краще у мене щось виходить, тим гостріше я відчуваю свою неповноцінність, тому що у будь-яку мить хтось може зрозуміти, що я звичайна «шахрайка» і не заслуговую того, чого досягла. Мені не вдається завжди відповідати чужим очікуванням щодо себе. Це дивно – іноді успіх може бути надзвичайно життєстверджуючим, а іноді він жахливо нервує: ти намагаєшся усвідомити, як сприймаєш себе сам, і як тебе сприймає навколишній світ.

Джоді Фостер, про вручення Оскара:

Мені здавалося, що це була просто випадковість. Те саме я відчувала, коли вперше заходила до кампусу у Єлі. Я думала, що все зараз розкриється, і вони заберуть «Оскар» назад.

Кара Делевінь, про свою кар’єру:

Коли ти усіма силами намагаєшся розвеселити чи зробити щасливими людей тим, що ти робиш, все одно залишаються невдоволені. І ти думаєш: «Я так сильно старалася і робила усе можливе. Я повністю виснажена». Починає здаватися, що ти постійно розчаровуєш оточуючих, і тоді виникає питання: «Що я взагалі намагаюся робити? Для кого усе це?». Через деякий час я почала розуміти, що робота і отримання чужого схвалення – не найголовніше в житті. Звичайно кар’єра – це важливо, але це не все. Так, я пишаюся своїми заслугами, але не можу сказати, що відчуваю безмежне щастя щодо них.

Скільки ж нас таких, самозванок? - Цілий Легіон. І кожна зі своєю яскравою, але соромливою особистістю і глибокими душевними ранами. Живемо у постійному страху, що одного разу хтось важливий раптом прийде, побачить нас, тикне пальцем і скрикне: «Сором!».

Чому жінки часто не можуть прийняти свій успіх?

На жаль, жінки більше за чоловіків схильні до синдрому самозванця. Дівчат традиційно так виховували, що ми більше орієнтуємося на чиїсь ще, ззовні, а не на власні почуття: «За косичку смикнули? Боляче? - Нічого, значить подобаєшся!» (або варіант гірше: «Сама винна!»). Так дитина менше орієнтється на власні почуття, стає більш сприйнятливою до чужої думки.

Підтримку дівчата отримують більше за таланти, що наближують до ролі «ідеальної дружини та матері». Інші прагнення та амбіції частіше обезцінюються чи зовсім присікаються:

Хочеш побудувати кар’єру? — «Це до першого декрету!»
Мрієш бути льотчицею? — «Куди лізеш, навіщо? Це не жіноче!»
Вступити до престижного ВУЗу? — «Ну, хоча б нареченого собі знайдеш»

Вимоги при цьому до дівчат дещо вищі, ніж до хлопчиків. Парубок може бути трієчником, але «душею компанії», а від дівчинки очікують лише «чотири-п’ять». Дівчат раніше долучають до роботи по дому, і виконують вони її у набагато більшому обсязі. А якщо не справляються, то чують: «Безтолкова! Ледарка! «Руки-крюки»! Заміж ніхто не візьме!»

Приблизно так і зароджуються у жінок корені страхів і відчуття власної непотрібності, бездарності, неповноцінності. І навіть коли ми зростаємо над собою і розвиваємося, досягаючи очевидних результатів у чомусь, просто взяти і прийняти свій успіх внутрішньо нам буває досить непросто. Звичайно, чоловіки також страждають від схожих комплексів, але статистика невблаганна: жінки давно їх обігнали і розмістилися на вершині самокритики.

Чим шкідливий синдром самозванки?

Перш за все, цей синдром вражає психіку, емоційну сферу. Подумай ось про що: якщо ти оцінюєш свій професіоналізм неадекватно, усі невдачі приймаєш на власний рахунок, а досягнення обезцінюєш – чим це закінчиться для твого рівня стресу та тривожності? Панікою у спілкуванні з керівництвом, випадінням із загального робочого процесу і врешті-решт… депресіями.
Якщо ти не в змозі приймати власні результати та заслуги, навряд можна говорити про якесь задоволення від роботи. Те саме можна сказати і про внутрішню мотивацію. Згідно досліджень, якщо співробітник тримається лише на зовнішніх стимулах, його ефективність буде низька. Ось чому внутрішня мотивація важлива, як і залученість до трудового процесу! Так на роботі легше зосередитися і виконати швидше навіть найскладніший проект.
Порушення цілепокладання. Загальна біда усіх самозванок – нездатність дати об’єктивну оцінку власним можливостям і, як наслідок, проблеми з адекватним навантаженням. Комплекс самозванки не дає визначити спектр і об’єм задач, з якими ти можеш впоратися. Це призводить до відмов від проектів, на яких ти цілком могли б заробити. Чи навпаки – ти звалюєш на себе занадто багато і в підсумку задихаєшся під цією ношею. В результаті є проєкти як упущені, так і провалені. Вітаннячка, стрес!
Неможливість довести справу до кінця і страх фідбеку. Пункт, частково витікаючий з попереднього. Синдром самозванця — це вічні сумніви в собі та у правильності виконаної роботи, гальмування професійного росту. При цьому самозванці бояться зробити запит на відгук чи оцінку у колег. Звісно! Адже тепер їх абсолютно точно освистять, засміють та з соромом проженуть з роботи:-)
Збиток для команди. Повнісінько таких історій, коли страх висловитися на нараді, особливо тоді, коди це необхідно, виключав будь-яку можливість для колег і керівництва побачити цінність свого співробітника. Постійні сумніви не лише обмежують кар’єрне зростання, але й посилюють комплекси.
Сумніви у вибраній професії, місці роботи. Комплекс самозванки змушує думати, начебто ти поганий спеціаліст. Що тебе зафукають чи взагалі звільнять за будь-яку помилку. Доходить навіть до того, що люди починають похапцем перебирати інші вакансії – без будь-яких реальних підстав. Тільки вони забувають про те, що і на новому місці їх синдром нікуди не зикне...

Як подолати синдром самозванки

1. Для початку, сама стався добре до себе! Став власному благополуччю більш високий пріоритет. Твоя особистість непропорційно більше, ніж будь-яка твоя діяльність: у роботі, навчанні чи якій би то не було організації.

2. Навчися виявляти і пригнічувати свій недовірливий внутрішній монолог, який бубонить тобі про невдачі та вигаданий сором. Нехай він вивчить іншу мантру: «Роби, а не базікай!»

3. Нездорові змагання з самою собою – завжди погана ідея. Це призводить до жертв серед цивільного населення чи (як мінімум) до великого стресу. Так само не заохочуй нездорові змагання у своїй команді.

4. Якщо вже смієшся над собою, роби це з емпатією та співчуттям.

5. Іноді не гріх похвалитися успіхами! Зрозумій, якщо хтось тебе піддражнює – це не серйозно і не зі зла. Будь в цьому поблажливішою до себе та оточуючих!

6. Збери для себе групу підтримки з рідних чи друзів, сприймай позитивний зворотній зв’язок від них серйозно. Знайди собі позитивних учителів чи наставників і не обезцінюй хоча б їхній внесок у твій розвиток.

7. Пригадай, чому ти обрала саме цю роботу і саме на цьому місці.

8. Став перед собою реальні, відчутні цілі, розбивай великі задачі на більш дрібні та прості, намагайся формулювати конкретно і прислухайся до думки інших, щоб оцінити, наскільки реально виконати твої плани.

9. Не забувай, що знання та вміння — не константа, вони повинні постійно поновлюватися, актуалізуватися. Ми живемо в такий час: усе міняєтсья стрімко і часом раптово, а області знань розвиваються дуже динамічно.

10. Не бійся бути новачком і просити про допомогу, особливо якщо взялася за щось нове. Не відмовляй у задоволенні іншим спеціалістам поділитися з тобою знаннями, дати потрібну пораду. Інші також хочуть бути потрібними та цінними. І так само, як ти, можуть страждати від синдрому самозванця. Пам’ятай про це.

11. Розберися, чого боїшся більше: здатися самозванкою чи навпаки – зарозумілою? Візьми на себе відповідальність за об’єктивну оцінку власних можливостей, фобій, цінностей, упереджень.

12. В 9 випадках з 10 ти не «один у полі воїн», а частина якоїсь системи, соціумі. Немає гострої необхідності усе контролювати самій, робити власними ресурсами, брати відповідальність за кожний аспект, і т.д. Навчайся будь-якій взаємодії, а якщо оточення виявиться занадто токсичним — сміливо покидай, міняй, моделюй його.

Вір у себе!